Чому цензура — це злочин проти народу: аргументи на користь свободи слова

Сьогодні вранці я несподівано вв’язалася в багатоярусну дискусію з одним із талановитих піарників, який працює на владу. Один із адептів цензури та марафонського стилю управління медійним полем. Мало не побилися на сковорідках, але в підсумку я вперше для себе сформулювала, чому обмеження свободи слова та підпорядкування медійного простору — це злочин проти народу. Ось вони:

1. Свобода слова — це кисень для суспільства. У світі, де події змінюються з шаленою швидкістю, людям потрібна правдива інформація. Не для пліток, хоча це теж важливо, а щоб орієнтуватися та приймати свідомі рішення. Формула спокою така: я володію інформацією, у мене є план, а отже, я озброєний. Монополізуючи та паралізуючи ЗМІ, влада забирає у народу можливість усвідомлювати реальність, залишаючи суспільство в хаосі дезінформації та стресу. У середньостроковій перспективі це впливає на рівень депресії в суспільстві. У підсумку нещасними стають усі: замовники, споживачі та творці контенту. Запитайте будь-якого журналіста, який працює в маріонетковому ЗМІ, де ні кроку ліворуч, ні кроку праворуч, чи подобається йому його робота?

2. Пропаганда насправді згубна для тих, хто намагається її нав’язати. Вона руйнує довіру суспільства до влади. Коли людей обманюють, а правда спливає, це підриває легітимність керівництва. Антирейтинги політиків, таких як зеленський, зростають не через критику влади (її фактично майже не залишилося), а через невідповідність «правди-дій», яку суспільство розпізнає, відчуваючи себе зрадженим.

3. Вільна преса — це голос народу. Обмежуючи її, влада заглушає суспільство, позбавляючи його права висловлювати свої прагнення та вимагати змін. Ви скажете: «Війна! Не час! Усі мають бути єдиними!». Є зовнішній ворог. І ви матимете рацію. Але я відповім, що саме в час війни цінність громадян, які вирішили залишитися тут, зростає в рази. Нас, кожного з нас — чи то воїн, чи платник податків, учитель чи пекар, — потрібно цінувати, берегти та поважати ще більше, ніж раніше. Без незалежних медіа громадяни втрачають можливість бути почутими, що перетворює демократію на порожню оболонку.

4. Ще одне. Цензура створює атмосферу страху в суспільстві. Коли будь-яке відхилення від офіційної лінії стає небезпечним, люди перестають говорити відкрито. Брешуть соціологам, обережно ведуть полеміку в суспільстві, шепочуться по шинках і на кухнях, чітко усвідомлюючи, що всі грають ролі та тримають покерфейс. Це руйнує соціальні зв’язки, пригнічує ініціативу та змушує суспільство мовчати, навіть стикаючись із несправедливістю. Втім, рівно до того моменту, поки несправедливість не торкнеться когось із членів їхньої сім’ї чи їх самих. Ви будете набагато активніше боротися проти санкційного свавілля чи хабарників-рекетирів, коли це зачепить вас чи ваш бізнес. До того ж ви демонструватимете мовчазну солідарність — у кращому випадку.

5. ЗМІ — це також дзеркало для влади. Хтось має показувати правителям їхні другі та треті підборіддя, поганий колір обличчя чи невдалу зачіску, бо від піарників цього не дочекаєшся. Їхнє завдання — втриматися на посаді, а отже, мовчати та доносити лише хороші новини. Я зустрічала одиниці піарників і прессекретарів, які не боялися доносити своїм клієнтам жорстоку правду та відмовляти їх від дурних вчинків. Більшість — сервільні, а отже, нам, журналістам, вони не союзники.

6. Вільна преса — це щит суспільства проти свавілля влади. Журналісти, які розслідують корупцію та порушення, захищають інтереси народу. Пригнічуючи їх, влада позбавляє суспільство інструменту контролю, дозволяючи елітам діяти безкарно та на шкоду громадянам. Ви скажете, що нині розвелося багато джинси, замовних матеріалів, журналісти стали продажними — гаразд. Якщо ти не корупціонер, тебе обмовили, виходь і борися за свою кар’єру, за свою репутацію, подавай до суду, тримай позицію.

Але так, погоджуся, це складно й клопітно. Санкції та адмінресурс завжди дешевші.